10-сен

Встречи

Из Увлечения / Проза, просмотров: 5 525
Мурашками кожа покрывается и слёзы выступают в глазах. Где-то на дне, если бы я была сосудом и оно у меня было, раздаётся эхо. Будто зовёт кто-то, что-то. И мурашки, мурашки, мурашки...

Боишься поднять глаза, боишься взглядом встретиться, боишься. Знаешь, что опасно, что ведёт к неминуемой гибели. Будто это уже было. Будто был такой же вихрь, мурашки, эхо... Я уже здесь была. Я уже это слышала. Я знаю, что будет дальше.

Узналось, откликнулось, щелчком раздалось в голове знакомое слово. Словно ты машина, а этот запах/слово/прикосновение - это пароль, который открывает бездну вирусных программ, после которых тебя обнулят. Снова.

Встречи


Вроде бы из прошлой жизни ты помнишь, что так влюбляются. Подростки. Ты помнишь это сладкое, томное, больное состояние, когда робеешь и не можешь и слова умного сказать в присутствии человека. Человек пришёл и разрушил твой мир. Снёс всё до основания, выкопал фундамент, засыпал котлован. Всё трепещет и ждёт. Чего ждёт? Зачем ждёт? Ощущение огромной глупости, ошибки. Кажется, что всё. Мир рухнул. И нет тебя.

Есть такая тишина громкая, как ночью глухой под утро, когда все спят, машины не ездят, птицы не поют. Тишина пронзительная и очумелая обнимает тебя своими косматыми мягкими руками и давит, давит, давит. Вот где-то также себя чувствуешь, когда влюблён. Подростком.

И веришь, что чувства настоящие. Считаешь дни, часы, секунды до встречи. И ждёшь. Слова главные ещё не сказаны, а напряжение такое, что можно в него врезаться с разбегу, если не знаешь, не видишь, слеп. Слова не сказаны, а ощущение такое, что и не нужно. И так всё понятно. И лишним словом можно только разрушить всё.

Как это - разрушить то, чего нет? Чего, возможно, никогда не будет и не было.

Тишина.

Стоим два одиночества. Тонем в глазах друг друга, как в озёрах, и плачем от бессилия. Потому что не сейчас, не здесь, и не такими должны были, или должны будем. И тянемся, тянемся, тянемся... Мысленно обнимаемся. Целуемся. Плачем. Мысленно.

А так улыбаемся счастливые каждый в своём, своему и по-своему. Искажаем лица гримасами, маски одеваем, делаем вид, что настоящие. Люди. А так... пустоты в телах человечьих, с душами спящими, отлетевшими, растоптанными, замёрзшими. И просыпаемся только вот так... на звук, прикосновение, запах, взгляд. Грустно улыбаемся и прячемся каждый в своё тело, обезображенное стремлениями, которые выбрали в этом мире важными.

09.09.2017
27-мая

Ліні Костенко

Из Увлечения / Проза, просмотров: 1 027
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
(Ліна Костенко)

Живеш… Пишеш… Не знаєш, що буде завтра. Надієшся на краще. Віриш у свої сили. Не схиляєш голови під потужним натиском партійних вискочок… Живеш.
Колись активно приділяли увагу журналісти. Видавали безліч шалених публікацій. Дифірамби співали!!! А що тепер? Сидиш сама у старій хатині… біля вікна… слухаєш, як стару раму точить шершень. Мовчиш. Просто набридло самій із собою розмовляти. Сусідський хлопчина навіть якось дивно дивитися почав. Крутить пальцем біля скроні і шепоче «самошедша». Тоді і стала мовчати. А щоб дійсно не одуріти, щось писала. Діставала свою стареньку друкарську машинку і цокотіла клавішами. О! Той звук, як чудодійна мікстура!!! Так і займаєшся самолікуванням.
Теги:
Рассказы
27-мая

Смерть

Из Увлечения / Проза, просмотров: 946
Я йшла за труною. В натовпі божевільних. Люди плачуть, голосять. А я не належу цій миті. Просто йду за труною. Ховають мою хрещену. Дивна жінка була… Жила, бо просто жила. Бо нічого більше не вміла. Не скажу, що в її смерті я пізнала найбільше горе… Але я не могла того зрозуміти, як так могло статися… Була людина, а ось її вже немає…
Босоніжки вгрузають у глину. Стала на одному місці. Потопталася. І здалося мені те брудне руде глиняне місиво чимось не глиняним… Воно мені здалося бурою реальності… Таке собі вино з поту та бруду, яке ми творимо протягом усього життя… Бруд… Іноді здається, що в цьому житті немає нічого справжнього, крім бруду, яким ми самі себе оточуємо. І я така. Така ж, як усі!!!
Я йшла за труною. В обличчя дуло подихом вітру і ляпало сльозами дощу-плакси. Такий холодний дощ та противний вітер!!! Льодяний просто, як для літа… чому воно все так??? Неправильно. Зараз літо, а надворі холодно, як у жовтні-листопаді. Цей світ ніби бунтує проти смерті!
26-мая

Соломинка

Из Увлечения / Проза, просмотров: 1 054
Неперевершено!!! Ну просто неперевершено грає якась вища сила моїм життям! Чомусь мені здавалося, що то все було злим жартом, прикрою випадковістю, кошмарним сном… А завтра я прокинусь, і все буде інакше! Я знову цілуватиму його, ніжно триматиму за руку, проте… Не судилося!!!
Я сиділа біля підвіконня, дивилася на сірий потрісканий асфальт і намагалася втримати себе на цьому світі. «Може, стрибнути? Ніхто ж за мною не пожалкує». Мене манили ті тріщини. Не могла відвести очей від того гіпнотичного видіння. «Лише один крок! – і я зможу звільнити себе від цього занудного животіння… Поринути в інший далекий світ, де точно ліпше буде!»
А на небі сміялося сонце, пестило мене своїм лагідним промінням і вмовляло жити.
26-мая
Не скажу, що дуже добре блудити лабіринтами у самій собі… Коїти над собою дивні експерименти, результатів яких я сама не розумію. Порпатися у своїй власній підсвідомості, бо нема нічого цікавішого для довільних занять. Таке буває, коли обридає це здичавіле існування у пошуці чогось кращого, достойнішого для самих себе. Проте ці маневри, на жаль, плодів не приносять. І доводиться далі порпатися у своєму власному смітті, підганяючи себе диким прагненням здійснити у самій собі роботу над помилками. Так і мені закортіло здобути нового досвіду, аби хоч якось зацікавити себе цим скорбним існуванням.
26-мая

Портфель

Из Увлечения / Проза, просмотров: 920
Я сидела. Читала. А ты, проходя мимо, остановился. Наверное, чтобы поздороваться… А я всё читала. Перебирала чёрные строки взглядом. Ты поздоровался. Я промолчала.

Сидим на уроке. Ты сидишь в другом конце классной комнаты. Опять смотришь на меня. А я то ли не замечаю, то ли не хочу замечать явного. Ты смотришь прямо мне в глаза. И вдруг, сама того не замечая, я ловлю себя на том, что тоже смотрю в твои глаза.
25-мая
Я тебе пам’ятаю. Ти – той самий хлопчик із мого минулого життя, якому було смішно слухати мої недолугі зізнання у коханні. Я добре пам’ятаю, як ти дивився на мене з насмішкою. А я плакала.Хочу тобі подякувати! Бо саме тоді я навчилася переживати розрив. Я навчилася душити у собі почуття залізними кліщами, забуватися в дощі власних сліз. Так, я була малим веснянкуватим дівчиськом, яке не розуміло, чому доля відвертає людей спиною до малих і безсилих. Тоді я собі пообіцяла, що стану сильною, успішною.Я мріяла, як ми стрінемося через багато років і ти в мене закохаєшся. Розумієш? Для мене було важливим, щоб я тобі була привабливою. Мені хотілося, щоб ті дитячі мрії збулися. Чи збулися? Ні. Чи збудуться? Залежить від тебе.
Я вже давно не мале дівча з наївними очима. Мої очі стільки вже всього бачили, що й уявити важко. Я і плакала, і сміялася, і кохала, і ненавиділа, і боялася, і боролася. Знаєш, саме боротьби мені випало найбільше. Я боролася за все, що хотіла мати. За місце під сонцем, за кохання, за дружбу, за визнання, за повагу. Найдивніше те, що нещодавно я зрозуміла, що саме ти мені дав перший стимул до боротьби. Я ще усадочку боролася за твою увагу. Я хотіла, аби ти грався зі мною частіше, ніж з іншими дітьми...