25-мая
Я тебе пам’ятаю. Ти – той самий хлопчик із мого минулого життя, якому було смішно слухати мої недолугі зізнання у коханні. Я добре пам’ятаю, як ти дивився на мене з насмішкою. А я плакала.Хочу тобі подякувати! Бо саме тоді я навчилася переживати розрив. Я навчилася душити у собі почуття залізними кліщами, забуватися в дощі власних сліз. Так, я була малим веснянкуватим дівчиськом, яке не розуміло, чому доля відвертає людей спиною до малих і безсилих. Тоді я собі пообіцяла, що стану сильною, успішною.Я мріяла, як ми стрінемося через багато років і ти в мене закохаєшся. Розумієш? Для мене було важливим, щоб я тобі була привабливою. Мені хотілося, щоб ті дитячі мрії збулися. Чи збулися? Ні. Чи збудуться? Залежить від тебе.
Я вже давно не мале дівча з наївними очима. Мої очі стільки вже всього бачили, що й уявити важко. Я і плакала, і сміялася, і кохала, і ненавиділа, і боялася, і боролася. Знаєш, саме боротьби мені випало найбільше. Я боролася за все, що хотіла мати. За місце під сонцем, за кохання, за дружбу, за визнання, за повагу. Найдивніше те, що нещодавно я зрозуміла, що саме ти мені дав перший стимул до боротьби. Я ще усадочку боролася за твою увагу. Я хотіла, аби ти грався зі мною частіше, ніж з іншими дітьми...